###Лев Броварський: "Відмовляв і "Динамо", і "Спартаку" ###

Інтерв’ю з живою легендою «Карпат» Левком Броварським, який приймав вітання з нагоди свого 60-річного ювілею.

У 1967 році вихованець дрогобицького футболу Лев Броварський вступив до Львівського інституту фізкультури й одразу потрапив на олівець до Ернеста Юста, який тоді відповідав за резервістів «Карпат». А вже на початку 1968 року, коли Левкові ледь виповнилося 19, він надовго забронював за собою місце в основному складі. У зелено-білій футболці львівського клубу Броварський виходив на поле впродовж 13 сезонів поспіль, за які разом зі своїми партнерами завоював Кубок СРСР, двічі виборов для Львова місце у вищій лізі союзного чемпіонату та представляв «Карпати» в збірній СРСР. А окрім абсолютного рекорду клубу за кількістю зіграних матчів у чемпіонатах країни (412 поєдинків, 47 голів), Лев Рудольфович є наразі єдиним, хто захищав честь «Карпат» в єврокубках у якості гравця і головного тренера.

- За «Карпати» ви відіграли 13 повних сезонів. Що з того періоду запам’яталося вам найбільше?

- Наші вболівальники. Знаєте, коли ми вийшли на розминку перед фіналом і побачили таку кількість львів’ян на трибунах «Лужніків», у мене на очі навернулися сльози. Ми не могли того дня не виграти, адже нам передалася енергія всієї Галичини, всієї Західної України. А скільки телеграм прийшло на нашу адресу по завершенні матчу з найвіддаленіших куточків світу. Впевнений, більше нічого подібного в історії радянського футболу не було й близько. А який прийом нам організували у Львові: з аеропорту до центру ми добиралися кілька годин.

- А коли команда повірила, що може виграти Кубок Союзу?

- Якщо відерто, то виграш Кубка для нас самих став несподіванкою. Але випадковим той успіх назвати не можна, бо за майстерністю ми тоді мало кому поступалися навіть з команд вищої ліги. Адже якби нас рік перед тим не «вбили» у вирішальному матчі фінальної пульки зі свердловським «Уралмашем», ми б в 1969 році вже грали у вищій лізі. Однак хтозна, чи виграли б тоді Кубок. А так ми були дуже злі, і настрой у нас був просто шалений на кожного суперника саме в кубкових поєдинах. А остаточно в кінцевий успіх ми повірили після того, як у чвертьфіналі в Воронежі Вітя Турпак відбив пенальті і завдяки черговому голу Гени Лихачова ми виграли 1:0. Лихачов взагалі став тоді справжнім героєм: у шести матчах поспіль, включаючи фінал, забивав кожного разу по голу. Думаю, це свого роду світовий рекорд у футболі.

- «Карпати» вигравали Кубок СРСР, а от у чемпіонаті вище четвертого місця так і не піднялися, хоча були близькими до п’єдесталу пошани не один раз. Що стало на заваді?

- У цьому плані найболючіші спогади пов’язані з 1976 роком, коли проводилося два чемпіонати і ми двічі стали четвертими. Спочатку нам «допомогли» чиновники союзної федерації, які зарахували технічну перемогу динамівцям Тбілісі над київськими одноклубниками, хоча на футбольному полі виграли українці. В підсумку грузини наздогнали нас за кількістю очок і вийшли на третє місце завдяки кращій різниці м’ячів. Ну а пізньої осені ми вже самі все зіпсували: в останньому матчі програли вдома ленінградському «Зеніту» 0:3 і замість «срібла» взагалі залишилися без медалей і без Кубка УЄФА.

- Стосовно того матчу є чимало найрізноманітніших чуток.

- Тепер говорити можна що завгодно. Як на мене, причин є дві. Перша полягає в тому, що за чотири дні до матчу з «Зенітом» ми зіграли важкий матч у Москві з ЦСКА (1:1), після якого через нельотну погоду провели ніч в аеропорту, а потім добиралися додому поїздом і приїхали у Львів лише за день до матчу. Звісно, відновитися як слід нам не вдалося. А друга причина - це розмови в кулуарах, що «Зеніт» сильно опиратися не буде. От дехто з хлопців і повірив, що перемога у нас вже в кишені – залишилося тільки для проформи вийти на поле. От і вийшли... Подібна історія сталася рік тому зі збірною Росії, коли вона у відборі до Євро-2008 програла Ізраїлю. Тоді також всі казали, що Роман Абрамович всі питання «порішав». А що вийшло насправді?

- Ви неодноразово входили до списку кандидатів до збірної СРСР. Але на поле вийшли лише раз.

- Знаєте, в ті часи на кожну позицію у збірній було кілька рівноцінних кандидатів. Можливо, якби я грав не в «Карпатах», а в одній із московських команд чи київському «Динамо», то в моєму активі виступів за збірну СРСР було б значно більше. Я це тоді чудово розумів, але відмовлявся від усіх пропозицій перейти в іншу команду. А було їх чимало. Хотіли мене бачити в себе і тренери ЦСКА, і «Спартака». А в Київ мене кликали упродовж семи років – з 1969 по 1976. Та мені завжди було комфортно в «Карпатах» і дуже подобалося грати саме у Львові.

- З ким із карпатівців на полі ви знаходили спільну мову найкраще?

- Чудово розумів задуми Лихачова. Скільки разів кидав його у прорив по флангу. Оригінально ми з ним розігрували і штрафні удари. Непогано виходило навантажувати і Габовду, рівного якому у грі на другому поверсі в СРСР не було. Пам’ятаю, якось Янош забив гол ударом головою метрів з 26 – 28. М’яч влетів під поперечку, а весь стадіон стоячи аплодував кілька хвилин.

- Які матчі «Карпат» запам’яталися вам найбільше?

- Окрім фіналу Кубка -1969, це матч у Львові з київським «Динамо» в 1971 році і товариський поєдинок з «Палмейрасом» в 1970-му. Про Кубок я вже казав, а два інших я запам’ятав через ажіотаж довкола них і те, що творилося на трибунах. Такого я більше ніде і ніколи не бачив. Тоді переповнені трибуни і підтримка вболівальників були для нас найкращою мотивацією. Тренерам налаштовувати нас на гру не було жодної потреби. Ми не могли не виграти в тих матчах.

- А як щодо матчів Кубка кубків проти «Стяуа»?

- Знаєте, ми тоді просто перегоріли перед першою грою у Львові. Нас елементарно «перекачали» необхідністю дати результат. От ми й вийшли на поле «Дружби», немов зазомбовані, не розуміли, де ми і що ми. Зате в Бухаресті, коли всі на нас махнули рукою, довели, що можемо грати на європейському рівні. Мали вигравати, але суддя нас в потрібний момент майстерно «придушував». А ще мене вразила «гостинність» румунської сторони. Після матчу нас годували в якійсь чайній, де було чимало місцевих алкоголіків. Зсунули кілька столів і принесли в горщиках якусь бурду. Ну, а про те, щоб провести, й мови не було. І це після того, як у Львові всю румунську делегацію водили по спеціальних партійних складах, де вони «відривалися» по повній програмі.

- Ви єдиний, хто і грав за «Карпати», і тренував команду в єврокубках. То що важче, грати самому чи керувати діями команди з тренерського містка?

- Важко і одне, і друге, але в тренера набагато більше відповідальності. Адже за результат питають в першу чергу саме з нього. Про «Стяуа» я вже казав, що ж до матчів з «Хельсінборгом», то ми нічим не поступилися шведам – ні по грі, ні по результату. Програли лише в серії післяматчевих пенальті, а це, самі розумієте, лотерея, в якій практично все залежить від везіння. А мені як тренеру, на відміну від ігрової кар’єри, щастило дуже рідко.